Читать онлайн книгу "Таємний агент Микола Гоголь"

Таемний агент Микола Гоголь
Петро Михайлович Кралюк


Ретророман
Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор. Автор понад 150 наукових праць з iсторii, фiлософii, релiгiезнавства, полiтологii, лiтературознавства, а також iсторико-iнтелектуальних художнiх творiв, в яких вiн подае власнi версii iсторичних подiй та бiографiй видатних людей минулого.

Автор дослiджуе знаменитий гоголiвськiй твiр «Тарас Бульба» i знаходить в ньому глибокий внутрiшнiй конфлiкт письменника – двоiстiсть становища малоросiйського дворянства, до якого належав Гоголь, вагання мiж лояльнiстю до верховноi влади Росiйськоi iмперii та украiнським автономiзмом. В художнiй лiтературi, яка е грою уяви, мимоволi на поверхню виходить сокровенне. Навiть те, що сам письменник волiв би сховати.

В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Петро Кралюк

Таемний агент Микола Гоголь



Автор висловлюе щиру подяку Люцинi Хворост за лiтературне редагування твору.







Майстер та його iнтерпретатори. Замiсть вступу


До найпопулярнiших творiв Миколи Гоголя, безперечно, належить повiсть «Тарас Бульба». Можна, звiсно, дискутувати, чи е саме цей твiр найкращим твором Майстра. Деякi вiдомi автори й лiтературнi критики вказували на слабкi сторони повiстi. Проте не можна сказати, що це суттево вплинуло на «народну любов» до неi. Популярнiсть творiв мае своi закони, за якими рацiо часто вiдступае на заднiй план, а на першому мiсцi опиняеться емоцiйне сприйняття.

І на те нема ради!

Повiсть «Тарас Бульба» вiдразу стала культовим твором росiйськоi лiтератури. Такою лишаеться й до дня сьогоднiшнього. Не менше значення вона мала i мае для культури украiнськоi. Можна говорити й про те, що «Тарас Бульба» став важливим «ферментом» формування модерного украiнського нацiоналiзму. Повiсть перекладено майже всiма европейськими мовами, навiть албанською та фламандською. Особливою популярнiстю користувався й користуеться цей твiр в Італii (частина життя письменника була пов’язана з цiею краiною). Окрiм численних перекладiв, тут за цим твором було знято кiнофiльм i опублiковано комiкс. Існують також переклади «Тараса Бульби» арабською, китайською, корейською, перською та японською мовами. Є навiть переклад на iдиш – хоча поширеною е думка, нiби цей твiр мае антиеврейський характер.

Повiсть дiстала сценiчне втiлення. На ii основi написано лiбрето опер та балетiв.

Уже на початках iснування кiнематографа, 1909 року, у царськiй Росii було знято фiльм Олександра Дранкова «Тарас Бульба». Згодом з’явилися iншi екранiзацii повiстi – у Нiмеччинi (1924), Францii (1936), Англii (1938), США (1962), Італii (1963), Чехii (1987). Серед цих екранiзацiй найвiдомiшою е американська.

Як не дивно, але в Украiнi довгий час не було своеi кiноверсii «Тараса Бульби». Хоча ще в 1940–1941 рр., коли в Радянському Союзi вiдбулася реабiлiтацiя козацькоi тематики, Олександр Довженко пiдготував сценарiй фiльму «Тарас Бульба». Правда, цей сценарiй так i не дiстав кiнематографiчного втiлення. За часiв президенства Вiктора Ющенка багато говорилося про те, що в Украiнi невдовзi зафiльмують свого «Тараса Бульбу». Але амбiтний проект, що передбачав залучення свiтових зiрок кiно, не був реалiзований. Натомiсть 2009 року з’явився малобюджетний украiнський телевiзiйний художнiй фiльм «Дума про Тараса Бульбу» режисерiв Петра Пiнчука i Євгена Березняка. Знятий вiн був у стилi «поетичного кiно», а його творцi нiби намагалися донести до глядача неповторний колорит козацькоi епохи. Фiльм не став культурною подiею в Украiнi й не викликав великого розголосу.

Зате резонансним став фiльм росiйського режисера Володимира Бортка «Тарас Бульба», котрий теж вийшов на екран 2009 року – до 200 лiтнього ювiлею вiд дня народження Миколи Гоголя. Цей фiльм мав помiтну популярнiсть i став найбiльш прибутковою з екранiзацiй росiйськоi класики. Проте в Украiнi його зустрiли неоднозначно. З’явилося чимало критичних вiдгукiв на нього. А в груднi 2014 року Державне агентство Украiни з питань кiно вiдмовило фiльму в прокатному посвiдченнi за викривлення iсторичних подiй, фальсифiкацiю i дискредитацiю украiнськоi нацiональноi iдеi та загальну антиукраiнську спрямованiсть.

Але повернiмося до повiстi.

Перша ii редакцiя з’явилася 1835 року. Опублiкована вона була у збiрнику «Миргород», викликавши позитивну реакцiю росiйськоi лiтературноi критики. Тодi в Петербурзi й Москвi видавалася низка «товстих» лiтературних журналiв, на якi орiентувалася читацька публiка. Рецензii в цих виданнях i визначали популярнiсть лiтературних творiв. Пiсля виходу «Тараса Бульби» практично всi рецензii на цю повiсть у згаданих журналах були позитивнi. І це – незважаючи на те, що вказанi видання часто конкурували мiж собою i консенсус в оцiнцi лiтературних творiв у них був радше винятком, нiж правилом!

Високу оцiнку повiстi дав Олександр Пушкiн, який у тогочасних росiйських лiтературних колах уважався чи не найбiльшим лiтературним авторитетом. Вiн, говорячи про «Тараса Бульбу», порiвнював Гоголя з Вальтером Скоттом; натодi твори останнього сприймалися як вершина iсторичноi белетристики. Ще далi пiшов Вiссарiон Белiнський, порiвнявши «Тараса Бульбу» з епiчними творами Гомера. У той час великою популярнiстю в Росii користувалася видана 1829 року «Ілiада» в перекладi росiйською мовою Миколи Гнедича (до речi, земляка Гоголя). Тому таке порiвняння було цiлком актуальне. Існуе навiть думка, що Гоголь, пишучи другу редакцiю повiстi «Тарас Бульба», використовував «Ілiаду». Зокрема дехто вважае, що опис бою козакiв пiд Дубном написаний у гомерiвському стилi.

Знаменита повiсть Гоголя за його життя була надрукована двiчi: спершу – у згаданому збiрнику «Миргород», а потiм, 1842 року, у 2-му томi «Сочинений Николая Гоголя», де твiр було подано вже переробленим i розширеним бiльш нiж удвiчi. В останнi роки Гоголь готував повiсть до третього перевидання. Але не дочекався. Пiзнiше твiр неодноразово перевидавався в Росii.

Другу редакцiю повiстi зустрiли ще доброзичливiше, нiж першу. Це можна зрозумiти: вона виявилася художньо витонченiшою. У нiй розлого описувалася романтична iсторiя любовi Андрiя та польськоi панночки – iсторiя, яка в першiй редакцii була позначена лише пунктирно. Набагато бiльше уваги автор придiлив i батальним сценам, що трактувалися в дусi росiйського патрiотизму.

Саме другий варiант повiстi став «канонiчним», попри те, що в нього були внесенi правки, не узгодженi з Гоголем. Перевидання та переклади «Тараса Бульби» здебiльшого базувалися саме на цьому, другому варiантi.

Завдяки патрiотичному пафосу повiстi вона широко використовувалася в Росii з виховною метою; твiр став обов’язковою лектурою для вивчення в школах. Ця традицiя зберiгалася в радянських школах, тривае вона й у школах сучасноi Росiйськоi Федерацii.

У царськiй Росii повiсть «Тарас Бульба» навiть входила в «Походную библиотеку» для солдатського читання. Для цiеi бiблiотеки було зроблено спецiальне видання – невеличка 12-сторiнкова книжечка, де викладався короткий змiст повiстi й лише «патрiотичний» уривок, у якому Тарас Бульба вбивае свого сина за зраду вiтчизни, був надрукований повнiстю.

У царськiй Росii «Тарас Бульба» знайшов собi мiсце i в лубочнiй лiтературi. З’явилися скороченi й переробленi видання твору, розрахованi на невибагливу публiку. Одним iз них стала книжечка, видана 1899 року в Москвi, пiд назвою «Тарас Бульба, або Зрада i смерть за прекрасну панну».

У сучасному росiйському пропагандистсько- «виховному» дискурсi «Тарас Бульба» посiдае далеко не останне мiсце. Яскравий приклад цього – згадуваний фiльм Володимира Бортка, профiнансований мiнiстерством культури Росiйськоi Федерацii. Екранiзуючи «Бульбу», режисер нiби дотримуеться сюжету, не дозволяе собi суттево вiдходити вiд нього. Щоправда, передае не стiльки дух твору, скiльки його «видимi» iдеологеми. Додаючи деякi епiзоди та сюжетнi лiнii, яких у творi немае, Бортко хотiв змiцнити iдейне звучання «Бульби».

Частково режисер посилюе антитатарськi й антитурецькi (загалом – антимусульманськi) моменти повiстi. Протягом фiльму декiлька разiв демонструеться кадр, де в Бахчисараi татари женуть полонених. Вмонтовано також епiзод, у якому запорожцi пишуть глузливого листа турецькому султановi. У принципi такi антимусульманськi моменти ще можна зрозумiти. Адже сучасна Росiя мае чимало проблем з мусульманським свiтом.

Проте антимусульманськi моменти – це дрiбницi порiвняно з моментами антипольськими й антикатолицькими.

На початку фiльму його творцi додають епiзод, де поляки католики виганяють iз костелу Остапа й Андрiя та б’ють iх. Кров холоне, коли слуги Тараса, прийшовши на Сiч, розповiдають про звiрства полякiв i приносять замотану в килим його вбиту дружину.

Такого у Гоголя й близько не було!

Дещо домислено епiзод страти козакiв на варшавському ринку, при цьому спецiально акцентуеться увага на негуманностi полякiв.

Але найбiльш iнтригуючий вигляд мае химерно розвинена авторами фiльму сюжетна лiнiя стосункiв Андрiя та польськоi панночки, дочки воеводи. Тут уже маемо справжнiй «голлiвуд». Андрiйко, не дочекавшись весiлля, рве одежину на бiднiй панночцi й ледь не гвалтуе ii. Далi одягае лати й бiло-червоний плащ (це кольори польського прапора) i йде битися з козаками. Його, як i належить, убивае Тарас, проказуючи ключову фразу: мовляв, що, синку, допомогли тобi ляхи? Проте наслiдки Андрiйковоi любовi дають про себе знати. Панночка вагiтна, а бездушний воевода змушуе спостерiгати ii, як на варшавському ринку катують Андрiйкового брата, Остапа. Панночка не витримуе i йде звiдти. Три днi вона не може розродитися. Повитуха, яка е католицькою черницею, не хоче iй допомогти. Нарештi панночка народжуе хлопчика, пiсля чого вiддае Боговi душу. Та й це не все. Воевода, дивлячись на внука, витягуе шаблюку й хоче його розрубати. В останнiй момент щось його стримуе. А в кiнцi фiльму цей самий воевода наказуе спалити Тараса.



Окрiм антипольських, у фiльмi посиленi моменти православнi. Тарас Бульба не лише проголошуе тост за «русскую православную веру» i мрiе, щоб у свiтi не було iнших вiр, окрiм цiеi (так, до речi, у Гоголя!). Козаки Тараса старанно моляться, та й перед смертю не забувають перехреститися й пом’янути «святую Русь». У сценi, де показано обрання кошового отамана, з’являються, наче «Бог з машини», православнi батюшки i «помазують» новообраного (чого-чого, а цього в повiстi Гоголя немае).



Особливо цiкаво показанi в фiльмi украiнськi козаки. Це таке собi дике «русское товарiщество». Вони, наприклад, розважаються тим, що кладуть комусь на голову яблуко й намагаються поцiлити в нього з пiстолета. Цих козакiв постiйно б’ють ляхи. Правда, запорожцi помирають не просто так. Перед смертю мусять обов’язково сказати щось на кшталт «Хай святиться руська земля!». Спiлкуються вони, звiсно, росiйською мовою. Хоча поляки у фiльмi говорять польською.

Словом, дае нам зрозумiти Бортко: нiякоi украiнськоi мови немае, а украiнськi козаки – це росiяни, якi люблять православiе, руську землю i царя-батюшку, бо чекають вiд нього порятунку. Думка про рятiвну мiсiю росiйського монарха чiтко звучить у завершальному епiзодi фiльму.



Однак, окрiм росiйськоi патрiотичноi (навiть шовiнiстичноi) iнтерпретацii повiстi «Тарас Бульба», iснуе традицiя ii проукраiнськоi iнтерпретацii. Чимало украiнцiв сприймали i сприймають Гоголя як «свого», а його «Тараса Бульбу» – як апологiю «козацькоi слави». Таке бачення, наприклад, представив молодий Тарас Шевченко в своему вiршi «Гоголю»:

За думою дума роем вилiтае,
Одна давить серце, друга роздирае,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серцi, може, й Бог не бачить.

Кому ж ii покажу я,
І хто тую мову
Привiтае, угадае
Великее слово?
Всi оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…

Ти смiешся, а я плачу,
Великий мiй друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…
Не заревуть в Украiнi
Вольнii гармати.
Не зарiже батько сина,
Своеi дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраiни.
Не зарiже – викохае
Та й продасть в рiзницю
Москалевi. Це б то, бачиш,
Лепта удовицi
Престоловi отечеству
Та нiмотi плата.
Нехай, брате. А ми будем
Смiяться та плакать.

У цьому вiршi-присвятi Шевченко, ладний вбачати в Гоголi свого однодумця, зумисне акцентуе увагу на епiзодi вбивства Бульбою свого сина, трактуючи його як чин «За честь, славу, за братерство, / За волю Вкраiни».

У такiй iнтерпретацii Шевченко не був самотнiй. Дiячi украiнськоi культури (i не лише вони) сприймали «Тараса Бульбу» як украiнський патрiотичний твiр, що пробуджуе украiнську ж нацiональну свiдомiсть. Примiром, Дмитро Яворницький писав у «Історii запорiзьких козакiв», що саме повiсть «Тарас Бульба» стала першим поштовхом, який викликав у нього зацiкавлення козацтвом. Мовляв, вiн, вивчаючи козацькi старожитностi, «керувався виключно любов’ю (й нiчим iншим) до запорiзьких козакiв, яка зародилася у нього ще з дуже раннього дитячого вiку, коли його батько, “грамотiй самоук”, читав йому безсмертний твiр Гоголя “Тарас Бульба” й змушував шестирiчного хлопчину ридати гiркими сльозами над лихою долею героя повiстi».

Михайло Грушевський, видатний украiнський iсторик i полiтик, один iз лiдерiв украiнських визвольних змагань 1917–1920 рр., вiдзначав роль Гоголя в формуваннi украiнськоi нацiональноi свiдомостi: «…не тiльки з огляду на вплив, який мали Гоголевi повiстi з украiнського життя (люди наших поколiнь, певне, тямлять, скiльки завдячали iм в розвоi й усвiдомленнi своiх украiнських симпатiй!), а i з огляду на його украiнськi почуття ми не маемо нiяких причин викидати його з iсторii украiнського нацiонального руху, розвою украiнськоi свiдомостi».

Високо цiнував Гоголя й iдеолог украiнських нацiоналiстiв Дмитро Донцов, який писав:

«Нi один з повiстярiв, що писали украiнською, не вiдтворив так блискучо i з таким розмахом типи, а особливо дух староi козацькоi Украiни, як Микола Гоголь. Мабуть тому, що модернi нашi iсторичнi повiстярi цiлковито втратили той дух, яким колись дихала Козацька Украiна, а в Гоголi – як вiн сам писав – “ще гарцювала душа предкiв”».



Закономiрно, що украiнськi дiячi намагалися «украiнiзувати» «Тараса Бульбу». З’явилися украiнськi переклади цього культового твору. Одним iз перших був переклад Миколи Садовського. Можна ще згадати переклади Антона Хуторянина й Андрiя Нiковського. Певний резонанс викликав переклад першоi редакцii твору, здiйснений письменником Василем Шклярем у вiдверто проукраiнському дусi й опублiкований 2003 року. Цей переклад навiть пiддав критицi тодiшнiй посол Росiйськоi Федерацii в Украiнi Вiктор Черномирдiн, який заявляв, що Гоголь не мiг такого написати. Отже, й сьогоднi «Тарас Бульба» здатний стати каменем спотикання в життi полiтичному.

1890 року видатний украiнський композитор Микола Лисенко написав оперу «Тарас Бульба» на лiбрето Михайла Старицького. Останнiй також створив за згаданою повiстю п’есу. Цi твори дiстали в радянськiй Украiнi сценiчне втiлення й мали помiтну популярнiсть.

«Бульбоманiя» мае в Украiнi рiзнi вияви. Наприклад, е пам’ятники Тарасовi Бульбi на островi Хортиця, що в Запорiжжi, та селi Келеберда Полтавськоi областi. З 1991 по 1994 рр. в мiстi Дубно проводили рок фестиваль пiд назвою «Тарас Бульба». 2002 року фестиваль вiдновили, i вiн проходить понинi. А з 2007 року у Киевi вiдбуваеться «ГОГОЛЬFEST» – щорiчний мультидисциплiнарний мiжнародний фестиваль сучасного мистецтва.



Проте знаменита повiсть Гоголя мала й своiх критикiв. Негативну оцiнку дав твору Мiхал Грабовський – до речi, симпатик Украiни, один iз представникiв «украiнськоi школи» в польськiй лiтературi. Негативно твiр оцiнювали й iншi польськi лiтературознавцi. Те саме можна сказати й про еврейських авторiв, якi вбачали в «Тарасовi Бульбi» прояви антисемiтизму.

В Украiнi теж знайшлися критики «Тараса Бульби», причому саме серед украiнських нацiоналiстiв. З 28 травня по 12 липня 1943 року в окупованому нiмцями Львовi тривав зорганiзований нацiоналiстами «суд над Гоголем». Пiд час «суду» лунали звинувачення в тому, що «Тарас Бульба» е «образливим памфлетом на Украiну», що його автор зовсiм не генiй, а «пiдлий ренегат», «павук, який виссав кров зi своеi Украiни для москалiв», а вся його творчiсть – це вiдображення Украiни в кривому дзеркалi. Попри всю курйознiсть цього епiзоду, не можна сказати, що стався вiн на голому мiсцi.

Справдi, «Тарас Бульба», як i деякi iншi гоголiвськi твори, можуть мати антиукраiнське прочитання.

Нам видаеться, проблема в тому, що й апологети Гоголя, i критики сприймали його творчiсть однобiчно. Це стосуеться й повiстi «Тарас Бульба». Схоже, чимало творiв письменника мають якнайменше два рiвнi змiсту. Один рiвень – поверховий, розрахований на широку публiку; власне, цей рiвень здебiльшого й сприймають критики. Однак поряд iз цим iснуе рiвень езотеричний, прихований, зорiентований на «втаемничених».

Причому рiвнi цi, як правило, «рiзножанровi». Наприклад, бiльшiсть творiв «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки» сприймаються як веселi й гумористичнi. Але це поверхове враження. Звертаючись до бiльш глибокого, прихованого рiвня, ми бачимо, що в цих текстах порушуються дуже серйознi питання. І ця серйознiсть нiби заперечуе гумористичнiсть «диканських» творiв.

З «Тарасом Бульбою» маемо протилежну картину. На перший погляд, цей твiр подаеться як героiчний епос. Проте в текстi закладено чимало моментiв, якi руйнують цю героiку, трактують ii несерйозно. Тобто можемо говорити про прихований гумористичний, а то й сатиричний план повiстi.

На цю складнiсть гоголiвських текстiв дедалi бiльшу увагу звертають лiтературнi критики. Примiром, американська дослiдниця Едита Бояновська в своiй книжцi «Микола Гоголь: мiж украiнським та росiйським нацiоналiзмом» зазначае таке: «“Тарас Бульба” написаний у двох регiстрах – промовистому офiцiйному тенорi, що прославляе козакiв i росiйський нацiоналiзм, i негармонiйному мiнорному ключi, що пiдважуе, ставить пiд сумнiв i ускладнюе речi». І це справдi так.



Автор у цiй книжцi спробуе прочитати «Тараса Бульбу», звертаючи увагу на езотеричний рiвень повiстi. Перед нами постане iнший «Бульба», який не вписуеться нi в росiйський, нi в украiнський патрiотичний дискурс i який не е нi антипольським, нi антиеврейським текстом. Радше це справдi глибокий твiр, який розкривае як ментальнiсть украiнцiв, так i iхнi взаемини з сусiдами – поляками та евреями. Також цей твiр е тонкою насмiшкою над росiйськими iдеологiчними стереотипами.

Пропонована читачевi розвiдка не е «канонiчним» науковим текстом. Це текст науково-популярний, розрахований на широку публiку. Тому тут, наприклад, не подаються посилання. Однак у кiнцi книги е список лiтератури, де зазначено використанi автором тексти. Тому в разi бажання науковцi можуть звiрити поданi цитати.

Ще однiею специфiкою пропонованого твору е те, що цитати з обох редакцiй «Тараса Бульби», 1835 та 1842 рр., а також з iнших цитованих творiв подаються в оригiналi. Автор виходив з того, що для сучасного украiнського читача росiйська мова е цiлком зрозумiлою. Окрiм того, мова «Тараса Бульби» не е чисто росiйською мовою, незважаючи на те, що друга редакцiя зазнала певного редагування i не зовсiм вiдображае «мовну позицiю» Гоголя. Загалом мову класика, яка ряснiла украiнiзмами, можна було б назвати «малоросiйською». Гоголь, як i правдивi малоросiяни, намагався писати по росiйськи. Але в його мовний потiк ненастанно проривалася украiнська стихiя, тож мимоволi вiдбувалася украiнiзацiя мови. До того ж аби передати малоросiйський колорит, Гоголь часто вдавався до украiнiзмiв.

Зрештою, оригiнал е оригiнал. І жоден переклад не зможе передати всiеi автентики тексту.




Тексти i контексти


До «Тараса Бульби» iснувала вже значна «козацька лiтература». Їi початки сягають кiнця XVI ст. Наприклад, одним з перших творiв, де говорилося про украiнських козакiв i давався iхнiй опис, була латиномовна поема «Про Острозьку вiйну» Симона Пекалiда. Козацька тематика посiдала помiтне мiсце у творчостi польськомовного автора Мартина Пашковського. Одним iз перших украiнських лiтературних творiв, де оспiвувалося козацтво, стали «Жалiснi вiршi на погреб… Петра Конашевича Сагайдачного». Говорилося про козацтво в польських хронiках кiнця XVI – початку XVIІ ст., а також у творах захiдноевропейських авторiв. Хоча сумнiвно, щоб Гоголь знав про всi цi твори й вони справляли на нього вплив. Виняток може становити хiба що «Опис Украiни» Гiйома Левассера де Боплана, про який говоритимемо нижче.

Гоголь мiг бути знайомий iз козацькими лiтописами XVIІІ ст. Але якихось помiтних впливiв цих текстiв у «Тарасовi Бульбi» не вiдчуваеться. Натомiсть помiтним е вплив творiв фольклорного характеру. У гоголiвськi часи, значенi впливом романтизму, «науковою модою» стало збирати фольклор. Гоголь знав про зiбранi Михайлом Максимовичем украiнськi народнi пiснi, виданi 1834 року: адже з цим дiячем вiн пiдтримував тiснi стосунки. Також спiлкувався Гоголь з Ізмаiлом Срезневським, який випустив збiрник фольклорних матерiалiв «Запорiзька старовина» (1833). Крiм того, з украiнським фольклором Гоголь мiг ознайомитися в роки свого дитинства й юностi. Вiн i сам записував деякi народнi пiснi. Тому фольклорний елемент у повiстi, безперечно, е. Навiть трапляються тут переспiвування окремих народних дум.

Працюючи над другою редакцiею повiстi, Гоголь, очевидно, використовував ще збiрник Платона Лукашевича «Малоросiйськi та червоноруськi народнi думи й пiснi» (1836). Звiдси вiн мiг узяти зокрема «Думу про Самiйла Кiшку», яку використав в описi дiянь Самiйла Шила. Можливо, звiдси було взято й «Думу про Івася Коновченка», ремiнiсценцii якоi проглядаються у другiй редакцii.

До цiеi лектури фольклорного характеру наближався i збiрник Миколи Маркевича «Украiнськi мелодii» (1831), що базувався на детальному вивченнi фольклорних та iсторичних джерел. Можливо, звiдти Гоголь почерпнув опис степу, в якому вiн сам, наскiльки можемо судити, не бував. Не виключено, що з цього збiрника письменник запозичив i опис страти козакiв. Принаймнi простежуються деякi паралелi мiж описами страт Остапа в «Тарасi Бульбi» та Наливайка в «Украiнських мелодiях».

На Гоголя мала б, здаеться, справити вплив сучасна йому «козацька лiтература». Принаймнi знав вiн i вiдому поему «Мазепа» (1819) Джорджа Байрона, i пушкiнську «вiдповiдь» на неi – поему «Полтава» (1828). Проте цi твори загалом видаються далекими вiд «Тараса Бульби».

Козацька проблематика була представлена як у лiтературi росiйськiй, так i в лiтературi польськiй. До неi звертався Кондратiй Рилеев. При цьому вiн, як i Пушкiн, апелював до «Історii русiв», даючи поетичну iнтерпретацiю окремим фрагментам цього твору. «Історiю русiв» широко використовував i Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою».

Що ж до лiтератури польськоi, то в нiй виникла так звана «украiнська школа», представники якоi часто зверталися до козацькоi проблематики, iнтерпретуючи ii у пропольському дусi. Низку «козацьких» творiв написав один iз найяскравiших представникiв польського романтизму, однолiток Гоголя – Юлiуш Словацький. Популярнi твори на козацьку тематику належали Тимковi Падурi. Чи знав про цi твори Гоголь – велике питання. Проте достеменно вiдомо, що вiн, перебуваючи в Захiднiй Європi, спiлкувався з польськими емiгрантами. І одним з його приятелiв став саме представник «украiнськоi школи» в польськiй лiтературi Юзеф Богдан Залеський. Збереглася едина записка Гоголя украiнською мовою. Це якраз записка до Залеського, писана в лютому 1837 року: «Дуже дуже було жалко, що не застав пана земляка дома. Чував, що на пана щось напало – не то сояшныца, не то завiйныця (хай iй прыснытся лысый дидько), та тепер, спасибо Богови, кажут начей-то пан зовсим здоров. Дай же Боже, щоб на довго, на славу усiй козацькiй земли давав бы чернецького хлиба усякiй болизни и злыдням. Та й нас бы не забував, пысульки в Рым слав. Добре б було, колы б и сам туды колы небудь прымандрував. Дуже, дуже блызькый земляк, а по серцю ще блыжчый, чим по земли».

Спiлкувався Гоголь у Парижi також з Адамом Мiцкевичем. Правда, прямi «польськi слiди» у «Тарасовi Бульбi» вiдшукати складно. Хоча в другiй редакцii повiстi помiтно зростае iнтерес до польськоi проблематики.



На нашу думку, «Тарас Бульба» цiлком вписуеться в контекст украiнськоi модерноi «козацькоi лiтератури» початку ХІХ ст. Навiть можна сказати, що цей твiр синтезуе цю лiтературу.

На початковiй стадii ця лiтература мала гумористичний чи навiть iронiчний характер. І це можна зрозумiти. Адже процеси, що вiдбулися в кiнцi XVIII ст., – лiквiдацiя Слобожанщини та Гетьманщини, iнкорпорацiя iхнiх територiй до складу Росiйськоi iмперii, трансформацiя козацькоi старшини в росiйське дворянство – зробили козацтво «несерйозним» явищем. Малоросiйське дворянство (а саме до нього належав Гоголь i його предки) почало сприймати козацтво як анахронiзм. Важливою справою для малоросiйськоi шляхти стала iнкорпорацiя в систему Росiйськоi iмперii – i тут козацтво з його колишньою «славою» могло стати на завадi. Перед очима Гоголя був приклад такоi успiшноi iнкорпорацii: його родич по материнськiй лiнii, Дмитро Трощинський, походив iз козацького старшинського роду, але зробив блискучу кар’еру при петербурзькому дворi й отримав величезнi володiння на теренах Украiни. Трощинський був покровителем батька Гоголя – Василя. Останнiй навiть ставив своi вистави у двiрському театрi Трощинського.

Автори, що походили з малоросiйського дворянства, нерiдко вдавалися до висмiювання козацтва. «Типовий» козак у iхнiх творах поставав як п’яничка, недалека й безладна людина, неосвiчений провiнцiал. Такими здебiльшого зображенi козаки-троянцi у перших трьох частинах вiдомоi поеми «Енеiда» Івана Котляревського. Вони ведуть безтурботне життя, постiйно пиячать. Життя для них – таке собi «свято в загулi». Котляревський, творчiсть якого Гоголь знав i навiть цитував у своiх творах, вустами Зевса негативно характеризуе Запорiзьку Сiч як «мiсце покарання», куди вiн збираеться вiдiслати непокiрних богинь:

Або я лучшу кару знаю,
Ось як богинь я укараю:
Пошлю вас в Запорiзьку Сiч;
Там ваших каверз не вважають,
Жiнок там на тютюн мiняють,
Вдень п’янi сплять, а крадуть внiч.

Подiбнi характеристики козацтва та Запорiзькоi Сiчi зустрiчаються й у «Тарасовi Бульбi».

Правда, не можна сказати, що Котляревський в «Енеiдi» характеризуе козацтво виключно в негативному планi. Пiд час росiйсько-турецькоi вiйни 1806–1812 рр. письменниковi випало воювати разом з козаками проти туркiв, i, схоже, вiн дiстав позитивне враження вiд козацьких бойових навичок. У четвертiй частинi «Енеiди», написанiй уже пiсля того, як Котляревський пiшов у вiдставку, читаемо таке:

Було тут вiйсько волонтирi,
То всяка юрбиця людей,
Мов запорожцi чуприндирi,
Що iх не втне i Асмодей.
Воно так, бачиш, i негарне,
Як кажуть то – не регулярне,
Та до вiйни самий злий гад:
Чи вкрасти що, «язик» достати,
Кого живцем чи обiдрати,
Нi сто не вдержить iх гармат.

Похвала нерегулярному вiйську в «Енеiдi» йде якраз пiсля слiв, де Котляревський проспiвав оду козацьким полкам Гетьманщини:

Так вiчной пам’яти бувало
У нас в Гетьманщинi колись,
Так просто вiйсько шиковало,
Не знавши: стiй, не шевелись;
Так славнii полки козацькi
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвiтуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мiтлою все метуть.

У заключних частинах «Енеiди» зустрiчаемо поеднання комiзму та героiзму в зображеннi украiнськоi козаччини. Приблизно таку саму амбiвалентнiсть маемо i в «Тарасi Бульбi».

Еволюцiя ставлення Котляревського до козаччини, що простежуеться в «Енеiдi», е водночас вiдображенням еволюцii малоросiйського дворянства. Інтегрувавшись у державну систему Росiйськоi iмперii, його представники дивилися на «нецивiлiзоване» козацтво зверхньо. Але минав час, iлюзii щодо переваг iмперськоi iнтеграцii танули. Конкуренцiя за владу в iмперii виявилася надто сильною. Малоросiйське дворянство поступово втрачае позицii й починае замикатися в собi. У його середовищi поширюються iдеi автономiзму (до речi, iснуе версiя, що згаданий Дмитро Трощинський, покровитель родини Гоголiв, був таемним автономiстом). Популярним стае звернення до козацькоi минувшини, передусiм до iсторii Гетьманщини, ii героiзацiя. Згодом ця тенденцiя дiстане свiй розвиток, зазнае трансформацii i стане одним iз центральних моментiв у генезi новочасноi украiнськоi нацiональноi свiдомостi.



Микола Гоголь, як уже зазначалося, знав «Енеiду» Котляревського – про це свiдчать «диканськi» повiстi. А Гоголiв батько писав «смiшнi» п’еси украiнською мовою, де зображувалися реалii тогочасного украiнського сiльського життя. Одна з таких п’ес дiйшла до нас. Це – «Простакъ, или хитрость женщины, перехитренная солдатомъ».

Згадана п’еса – своерiдний зразок колонiальноi лiтератури. Подiбну п’есу маемо i в Котляревського – «Москаль-чарiвник». У згаданих комедiях украiнцi зображенi в гумористичному, а то й iронiчному планi. Над ними пiдiймаеться солдат («москаль»), який, фактично, представляе росiйську iмперську цивiлiзацiю. Це вже пiзнiше в Шевченка, у «Катеринi», така постать стане антигероем, i прозвучить крилата фраза: «Кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями…».



Але повернiмося до «Простака…» Василя Гоголя. Вiд самого початку автор дае зрозумiти, що персонажi п’еси, яких вiн зображуе гумористично й iронiчно, е козаками чи нащадками козакiв. Винятком е лише солдат. Ось як звучать першi слова комедii – монолог господаря дому Романа:

«Романъ, одинъ, поднимаясь со скамейки и представляя разслабленного. Врагъ ёго? ба?тька зна?е, здае?тця, я ище? не ду?же й стари?й, а зовсiмъ охря?въ, такъ що нi нiгъ, нi рукъ не чу?ю, нена?че поби?тий. (З?ваетъ). Ка?жуть лю?де, що мене? баглаi напа?ли… мо?же прокля?тi й баглаi; тiльки жъ я уже? ду?же да?внiй – я уже? бувъ дебе?лимъ па?рубкомъ, якъ на?шi козаки? на Ли?нiю въ похо?дъ ходи?ли. – Дай Бо?же ца?рство па?ну со?тнику; для ме?не ду?же панъ до?брий бувъ – всiхъ козакiвъ у похо?дъ ви?турливъ, – а мене? та?къ уподо?бавъ, що оста?вивъ до?ма и повелiвъ сви?нi па?сти, – отодi то мiнi? ро?скiшъ була?! Не знавъ я нiя?кого дiла; а тепе?ръ и не зду?жаю, да тре?ба роби?ти, щобъ стара? не ла?яла. (Садится). Спаси?бi Бо?гу, що зайшла? десь, а то? бъ уже? давно? до?сi скребла? мо?ркву. (З?ваетъ и чешетъ себ? спину)».



Микола Гоголь продовжив батькову тенденцiю: у його раннiх творах, якi ввiйшли до «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки», теж часто зустрiчаемо гумористичне й iронiчне зображення козакiв. Але на цьому ми детальнiше зупинимося далi, коли розглядатимемо творчiсть письменника в контекстi росiйського iмперського дискурсу.

Багато ж малоросiйських дворян пройшли еволюцiю вiд зачарування iмперiею до своерiдного автономiзму, який виявляв себе зокрема у зверненнi до «козацькоi слави», в пропагуваннi ii. Одним iз яскравих культурних явищ цiеi еволюцii стала «Історiя русiв».

Перша згадка про неi припадае на 1828 рiк: саме тодi рукопис цього твору був знайдений у Стародубському повiтi Чернiгiвськоi губернii, де iснувала сильна традицiя козацького лiтописання. «Історiя…» поширювалася в рукописних копiях; Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою», використовував одну з таких копiй. 1846 року «Історiю русiв» опублiкував у Москвi Осип Бодянський – в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруку був зазначений автор твору – вже натодi покiйний епископ Георгiй Кониський. Правда, дуже швидко з’явилися сумнiви щодо авторства цiеi особи.

Донинi питання авторства твору не е розв’язаним. Називалися рiзнi iмена ймовiрних творцiв «Історii…»: Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь i Григорiй Полетики, Микола Репнiн, Василь i Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андрiан Чепа, Михайло Маклашевський та iншi. На пiдставi аналiзу твору можемо констатувати хiба що таке: його автор жив у другiй половинi XVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Киево Могилянськiй академii, а також десь у Росii; служив у росiйськiй армii, воював iз турками, добре знав пiвдень Украiни, Молдавiю та Крим; жив на Чернiгiвщинi. У книзi багато говориться про подii на Стародубщинi – пiвнiчнiй частинi Чернiгiвськоi губернii.

Автор зазначеного твору намагався дати широку картину iсторii украiнського народу, починаючи з найдавнiших часiв. Наприклад, в «Історii русiв» використовуеться традицiйна легенда, нiбито слов’яни походять вiд «племенi Афета» й лише потiм вони роздiлилися на рiзнi народи. Серед цих народiв були так званi козари. Мовляв, називали «Козарами всiх тих, що iздили верхи на конях та верблюдах i чинили набiги; а сю назву дiстали зрештою i всi воiни слов’янськi, вибранi з iх же породи для вiйни та оборони вiтчизни, якiй служили у власнiй збруi, комплектуючись та перемiняючись також своiми родинами». Отже, «Історiя русiв» використовуе поширену в козацькому лiтописаннi хозарську теорiю. Було намагання представити козакiв, точнiше козарiв, войовничим людом. Вони розглядаються як соцiальний стан, що видiлився серед слов’ян, вправляючись у военному ремеслi. Виходило, що козари – це люди рицарi, якi обороняли вiтчизну.

Автор твору подае свою версiю виникнення назви «козаки» – вiн вважае, що вiдбулося перейменування козарiв у козакiв:

«Цi воiни, часто своiм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у вiйнах з iхнiми ворогами, перейменованi Царем Грецьким Костянтином Мономахом з Козарiв на Козакiв, – i така назва назавжди вже у них залишилась».

Тобто козаки е нащадками козарiв, войовничим людом, що виокремився серед слов’янського населення. Дещо подiбне трактування козацтва зустрiчаемо i в «Тарасовi Бульбi»: тут козаки подаються як такi собi лицарi, що вийшли iз слов’янського середовища.

Вiдповiдно до iсторiософськоi концепцii автора «Історii русiв», Давньоруська держава – це держава русiв украiнцiв, Русь е iхньою питомою етнiчною назвою. Автор «Тараса Бульби» теж широко використовуе термiн Русь, руська земля («русская земля»). Але якщо виходити з трактування «Історii русiв», пiд впливом якоi перебував Гоголь, то йдеться не про Росiю (Великоросiю), а передусiм про Украiну.

Русь (Украiна), вважае автор «Історii русiв», утратила свою самостiйнiсть через внутрiшнi чвари й татарськi напади; думка загалом не нова для украiнськоi ранньомодерноi iсторiософii. Далi в «Історii…» говориться, що в результатi втрати самостiйностi Русь змушена була об’еднатися з Литвою та Польщею у федеративнiй державi заради оборони своiх земель вiд татарських ординцiв. Однак Польща почала порушувати вiльностi русинiв-украiнцiв. Тому на оборону цих вiльностей стало козацтво. Подальша ж iсторiя Русi-Украiни подаеться як iсторiя козацтва. Саме цiй iсторii придiлено найбiльше уваги. Вiдповiдно, те, що було до неi, маргiналiзу-валося.

Автор навмисне акцентуе: очiльниками козакiв, мовляв, були не простолюдини, а люди шляхетського стану; це – знову ж таки – думка, яка постiйно фiгурувала в козацьких творах ранньомодерного перiоду. Окремо згадуеться князь Михайло (не Дмитро!) Вишневецький, який вважаеться першим чи одним iз перших козацьких гетьманiв. Пiдкреслюеться: «Козаки завжди мали в полках i провiнцiях своiх багато чиновникiв рiзних ступенiв, як от: старшин генеральних, полкових i сотенних i земських урядникiв. І з якоi б то речi або що то за правило, мимо такого числа чиновникiв обирати простих козакiв? А коли се приписуеться повазi перед заслугами та гiднiстю, то зрозумiло, що офiцери, бiльше заслуженi й гiднi вiд простих воiнiв, i дiстали звання своi саме з тих причин; обминати ж iх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та мiжусобицi приносить». Нескладно за такою аргументацiею завважити боротьбу малоросiйського дворянства за «достойне мiсце» в Росiйськiй iмперii. Для цього дворянства важливо було довести свое аристократичне походження. Щоправда, в «Тарасi Бульбi» на «аристократизмi» козацтва автор не наголошуе, проте читач розумiе, що козацькi очiльники е людьми заможними, а в козацькому вiйську наявнi вiдповiднi чини. Сам же Тарас Бульба iменуеться полковником.

Однiею з центральних фiгур «Історii…» е Богдан Хмельницький, якого автор вважае досконалим полiтиком. В уста Хмельницького вкладаються вигаданi патрiотичнi промови. Щось подiбне зустрiчаемо i в козацьких лiтописцiв – Григорiя Граб’янки та Самiйла Величка, з творами яких Гоголь мiг ознайомитись. Ось як Хмельницький звертаеться до козакiв-реестровцiв, щоб вони перейшли на його бiк: «Ми пiдняли зброю не заради користолюбства якого або порожнього марнославства, а едино на оборону вiтчизни нашоi, життя нашого i життя дiтей наших, а так само й ваших! Всi народи, що живуть на свiтi, завжди боронили i боронитимуть вiчно життя свое, свободу i власнiсть; i навiть найнижчi на землi тварини, якi суть звiрина, худоба i птаство, боронять становище свое, гнiзда своi i немовлят своiх до знемоги; i природа з волi Творця всiх i Господа дала iм рiзне для того знаряддя в самих членах iх». Тобто автор вважае, що кожен народ надiлений вiд Бога землею, власнiстю. І цi блага вiн мае право боронити. Як i боронити свободу. Якщо виходити з контексту, то остання розумiеться як право вiльно розпоряджатися власнiстю.

Далi говориться, що руси-украiнцi втратили свободу, опинилися в рабствi на своiй же землi. І сталося це з вини полякiв, якi е «непримиренними ворогами» русiв.

«Пощо ж нам, браття, – читаемо в «Історii…», – бути нечулими i волочити тяжкi кайдани рабства в дрiмотi й ганебному невiльництвi ще й по власнiй землi своiй? Поляки, котрi озброiли вас супроти нас, суть спiльнi i непримиреннi вороги нашi; вони вже все забрали у нас: честь, права, власнiсть i саму свободу розмови i вiросповiдання нашого; залишаеться при нас саме життя, але й те ненадiйне i нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами i повсякчасним вiдчаем?»

Загалом для цього твору, як i для iнших козацьких лiтописiв, характерною е вiдверта полонофобiя. Наприклад, в iншому мiсцi автор зневажливо говорить: «Про Полякiв же i казати нiчого: увесь свiт знае, що у них скiльки Панiв, скiльки i Королiв, а кожному з них догодити i саме пекло не потрапить».

Хмельницький в «Історii…», звертаючись до реестрових козакiв, говорить про славних предкiв русiв. Вважае, що вони не були завойованi, а вiльно об’едналися з поляками й литовцями, надавши iм чималi послуги:

«Предки нашi, вiдомi всьому свiтовi Слов’яни, Сармати i Руси, об’еднавшись з Литовцями i Поляками по добрiй волi i заради обопiльноi оборони вiд чужоплемiнних, прийшли до них з власною своею природною землею, зi своiми мiстами i селами i своiми навiть законами i з усiм для життя потрiбним. Поляки нiчого iм i нам не давали нi на жоден пенязь, а заслуги нашi i предкiв наших, сподiянi Полякам в оборонi i поширеннi Королiвства iхнього, вiдомi суть цiлiй Європi та Азii; та й самi Поляки хронiками очевидно тее доводять».

У творi спецiально акцентуеться увага на невдячностi полякiв. Вони не лише не оцiнили заслуг козакiв, але й почали iх гнобити. В «Історii…» читаемо: «…пролита за них (тобто за полякiв. – П. К.) кров наша i винищенi на ратних полях тисячi i тьма воiнiв наших нагороджуються од Полякiв самим презирством, гвалтуванням i всiх родiв тиранствами. І коли ви, о брати нашi i друзi, коли не бачите приниження свого вiд Полякiв i не чуете ганебних титулiв, наданих вам од них, себто титулiв хлопа i Схизматика, то згадайте принаймнi недавнi жертви предкiв ваших i братii вашоi, зраджених пiдступнiстю та запроданством i закатованих Поляками найнечуванiшим варварством».

Далi маемо «мiфологiю страждань», розповiдi про те, як козаки-украiнцi страждали вiд рук полякiв: «Згадайте, кажу, спалених живцем в мiдному биковi Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та iнших; згадайте обдертi i вiдтятi голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та iнших; згадайте, нарештi, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковникiв Недригайла, Боюна i Риндича, котрих колесували i живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палi наткнули та iншими найлютiшими муками життя позбавили. Не забувайте, братiе, i тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на гратах смажили та в казанах варили. Всi тii страстотерпцi замученi за вiтчизну свою, за свободу i вiру батькiв своiх, зневаженую i оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тii мученики, що безневинно потерпiли, волають до вас iз гробiв своiх, вимагаючи за кров iхню вiдомщення i викликають вас на оборону самих себе i отчизни своеi».

Певно, не треба пояснювати, що чимало вищенаведених «фактiв», наприклад, страта Наливайка в мiдному бику, iншi жорстокi страти козацьких ватажкiв, е не що iнше, як благочестивi вимисли, розрахованi на емоцiйне сприйняття. Не оминув автор «Історii…» й оповiдь про знущання полякiв над малолiтнiми дiтьми, яку свого часу поширив Граб’янка.

Вигадана промова Хмельницького перед реестровцями стала сприйматися як своерiдна «iдеологiя Хмельниччини». У нiй обгрунтовувалася законнiсть повстання, було вказано (хай i дуже загально) на його мету. Цiкаво, що ця промова в «Історii русiв» е спiвзвучною не лише з вiдповiдними промовами у козацьких лiтописах. Подiбнi речi зустрiчаемо i в «Тарасовi Бульбi». Є тут i патрiотичнi промови Бульби до козакiв, i звинувачення полякiв у тих кривдах, якi вони чинили козацтву. Зокрема звучать звинувачення у звiрячих стратах украiнських гетьманiв. Деякi з цих звинувачень у повiстi е нiби повтором фрагментiв «Історii русiв».

Помiтнi в «Історii русiв» також антитатарськi й антитурецькi мотиви. Автор зi спiвчуттям говорить про морськi походи козакiв на туркiв. Певна увага придiлена таким походам й у «Тарасовi Бульбi».



В «Історii русiв» прочитуеться намагання представити козакiв як таких собi гуманiстiв, котрi нiкому зла не чинили. Мовляв, шляхтичам, якi мали маетностi на украiнських землях, «жодноi кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином Малоросiйських маеткiв стягнена з них контрибуцiя грiшми, кiньми, вiйськовим спорядженням та хлiбом, i все то вжито на вiйсько. Також i Жидове, визнанi народом у доброму поводженi i не вредними, а корисними у спiвжиттю, викупились цiною срiбла та речами, для вiйська потрiбними, i вiдпущенi за границю без озлоблення». Такi твердження, м’яко кажучи, мало вiдповiдають дiйсностi. Навiть козацькi лiтописцi не дозволяли собi таких iдилiчних iнтерпретацiй. Але авторовi йшлося не стiльки про змалювання вiдносно об’ективноi картини, скiльки про творення потрiбного мiфу. Що ж до «Тараса Бульби», то тут такоi iдилii немае. Гоголь радше готовий зображувати козакiв як дiтей жорстокого вiку, якi, вiдповiдно, не особливо церемоняться зi своiми ворогами, особливо поляками й евреями. Та все ж у «Тарасi Бульбi» маемо певне толерантне ставлення до еврейства. Це бачимо в iсторii своерiдноi дружби мiж Тарасом Бульбою та евреем Янкелем, яка, правда, грунтуеться на суто дiловiй основi. Не беремося однозначно стверджувати, що легенду про цю «дружбу» Гоголь створив саме пiд впливом «Історii русiв», де йдеться про «гуманiзм» козакiв. Але… й таке може бути.



Загалом «Історiя русiв» мае русофiльський характер. Як, здавалося б, i «Тарас Бульба». Проте не все так однозначно. Автор «Історii русiв», описуючи Переяславську Раду, з одного боку дае iй позитивну оцiнку i трактуе як акт визволення з польськоi неволi. Особливо його тiшить те, що чини малоросiйськi були зрiвнянi iз чинами московськими:

«І цар… виявив при тому вiдверту вдячнiсть свою до Малоросiйських чинiв i народу, зрiвнявши iх особистими привiлеями з боярами, дворянами i всiма ступенями Московськими, або Великоросiйськими, чого в договорах не було пояснено, а вмiщалось тее в пактах з Польщею i в привiлеях Королiвських, статтями затверджених, де кiлька разiв узаконено i потверджено, що поеднуемося, яко рiвний з рiвним i вiльний з вiльним».

Тут маемо якраз спробу видати бажане за дiйсне. Авторовi «Історii…» – як малоросiйському дворянину – йшлося про те, аби представити акт приеднання Украiни до Московii як акт «возз’еднання» «рiвного з рiвним» i, виходячи з цього, зрiвняти малоросiйське дворянство з дворянством великоросiйським.

Але, з одного боку, Переяславську угоду автор «Історii…» сприймае як небезпечне порушення системи державноi рiвноваги в Європi, оскiльки вiд цього серйозно змiцнiла Московiя, перетворившись на могутню мiлiтарну силу. З цього приводу вiн пише таке:

«Поеднання Малоросii з Царством Московським занепокоiло майже всi двори Європейськi. Система про рiвновагу Держав почала вже тодi розвиватись. Царство Московське, хоча само по собi i не мало ще у сусiдiв важливого значення, яко зруйноване i понижене недавнiми жахами самозванцiв i мiжусобиць, одначе заздрiсть сусiдiв, якi знали простору розлогiсть поеднуваноi з ним Малоросii та ii велелюдствоз таким хоробрим i мужнiм воiнством, не залишилась без своiх дiй».

Тут теж маемо деяке перебiльшення, спробу «набити цiну» Украiнi. Але можна погодитися, що Хмельниччина, Переяславська угода й подальшi подii суттево вплинули на спiввiдношення геополiтичних сил на Сходi Європи.

Цiкавим е ставлення автора «Історii русiв» до Івана Мазепи. Вiн спецiально пiдкреслюе таке: «Гетьман Мазепа був Поляком з фамiлiй Литовських». Ураховуючи антипольський характер твору, де поляки постають у негативному свiтлi – як затятi вороги украiнцiв, – така характеристика е негативною. З iншого боку, автор «Історii…» говорить, що Мазепа вiдзначався хоробрiстю, заповзятiстю й вiйськовою вмiлiстю.

Автор, перебуваючи на позицiях лояльностi до росiйськоi влади, не прагнув перетворити Мазепу на героя. Та, попри це, все ж вiдчуваеться певна симпатiя до цього персонажа.



Гоголь, звiсно, не зачiпав мазепинськоi теми. Для нього як для малоросiянина це було небезпечно. Тут можна було чекати звинувачень у сепаратизмi. Крiм того, ця тема була вже достатньо обiграна в лiтературi. Щоправда, виникае питання: а чи не спробував Гоголь обiграти ii в прихованiй формi? Думаю, письменник, який цiкавився украiнською старовиною, зокрема й особою Мазепи (свiдченням цього е хоча б його незакiнчена стаття «Роздуми Мазепи»), мав би знати про роман гетьмана й польськоi аристократки Анни Дольськоi, який став поштовхом для «зради» й переходу козацького очiльника на бiк шведiв та полякiв. До речi, роман Мазепи з Дольською розпочався якраз тодi, коли гетьман зi своiм вiйськом перебував у Дубнi. Чи не тому Дубно, а не якесь iнше мiсто (вибiр у Гоголя був широкий!) стае головним мiсцем дii в «Тарасовi Бульбi»? І, зрештою, чи не е iсторiя кохання й «зради» Андрiя модифiкованою iсторiею Мазепи?



В «Історii русiв» зумисне робиться акцент на звiрствах росiян пiд час взяття гетьманськоi столицi Батурина. Автор емоцiйно малюе сцени плюндрування мiста. Ось як це виглядае в текстi: «…Меншиков ударив на мiщан беззбройних, що були в своiх домах i зовсiм у задумах мазепиних участi не брали, вибивав усiх iх до ноги, не милуючи нi статi, нi вiку, нi самих молочних немовлят. Пiсля цього пiшло грабування мiста вiйськовими, а iхнi начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивiльних урядникiв. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далi вигадано новi роди тортур, що саму уяву жахали». Трагедiя батуринська завершилась «огнем i розтопленою сiркою: усе мiсто i всi публiчнi його будiвлi, себто церкви та урядовi будинки з iх архiвами, арсенали i магазини з запасами, з усiх кiнцiв запалено i обернено на попелище. Тiла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях i поза мiстом “i не бi погребаяй iх!”». Не виключено, маемо гiперболiзацiю страждань батуринцiв: адже автор «Історii…» не був свiдком цих подiй. Але такий емоцiйний опис руйнування Батурина свiдчить про те, що автор негативно ставився до московитiв.

Є в цьому творi й iншi антиросiйськi акценти. Зокрема зустрiчаемо iх у вигаданiй промовi гетьмана Павла Полуботка, який звертаеться до царя Петра І з таким запитанням:

«Звiдки ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад законом, мордуеш нас единою владою своею i кидаеш у вiчне ув’язнення, загорнувши до скарбницi власне майно наше?».

При цьому Полуботок (i, очевидно, цю позицiю подiляе сам автор) наголошуе, говорячи з Петром І, що завдяки украiнцям (русам) вiдбулося становлення Росii:

«Народ наш, будучи одноплемiнним i одновiрним твоему народовi, пiдсилив його i звеличив царство Твое добровiльною злукою своею в такий час, коли ще в ньому все було в станi немовляти i виходило з хаосу каламутних часiв i майже мiзерii». За це русам украiнцям московити вiдплатили важким гнiтом: «…стягнули на себе саму зневагу та лютiсть i, замiсть подяки та нагороди, вкинутi в найтяжче рабство i змушенi платити данину ганебну й незносну, рити лiнii та канали i осушувати непролазнi багнища, угноювати все те тiлами наших мерцiв, що впали цiлими тисячами од тягот, голоду та клiмату… Урядники Московськi, що панують над нами i не знають прав та звичаiв наших i майже неписьменнi, вiдають тiльки те, що iм вiльно робити усе, не займаючи лише душi нашi».



Вiдтак, автор «Історii…», попри свою малоросiйську лояльнiсть, оцiнюе Московiю негативно. Вiн дае тонку характеристику менталiтету московськоi правлячоi елiти. Вказуе на ii владолюбство та пиху. Говорить також про непостiйне правлiння царське i знищення самих царiв. Ця непостiйнiсть, на думку автора, зумовлюеться вiдсутнiстю сталоi релiгii та добрих звичаiв. Усе це врештi-решт призводить до того, що вiйни з Московiею е неминучими й нескiнченними для всiх народiв. І хай про цi речi не говориться прямо, але деякi фрагменти «Історii…» наштовхують саме на такi думки. Свiдомо робив це автор чи пiдсвiдомо – iнше питання; але «Історiю…» загалом можливо було трактувати в такому антиросiйському дусi, що й робили деякi iнтерпретатори. Цим згаданий твiр вiдрiзнявся вiд попереднiх козацьких лiтописiв, якi в цiлому стояли на проросiйських позицiях, дозволяючи собi хiба що епiзодичну критику московитiв.



У «Тарасовi Бульбi» Гоголь не дозволяв собi якихось антиросiйських речей – адже твiр мав пройти цензуру. Зрештою, не треба скидати з рахунку й самоцензуру письменника. Проте Гоголь вмiв майстерно створювати вiдповiднi контексти. У «Тарасовi Бульбi» росiян взагалi не iснуе. А «росiянами» («русскими») е украiнськi козаки. Це нiби узгоджуеться з концепцiею «Історii русiв», що справжнiми русами (руськими) е украiнцi.

Щодо критичностi до росiян (великоросiв, московитiв), то вона простежуеться в iнших творах Гоголя: петербурзьких повiстях, «Ревiзорi» й «Мертвих душах».

Загалом «Історiя русiв» була одним iз важливих джерел «Тараса Бульби». Однак не можна вважати, що повiсть стала художньо-лiтературним переспiвом цього нiбито iсторичного твору. Гоголь використав лише деякi фрагменти та концептуальнi моменти «Історii…». Користувався вiн й iншими джерелами. Могли серед них бути рiзноманiтнi iсторичнi твори компiлятивного характеру, як, наприклад, «Історiя про козакiв запорозьких…» Семена Мишецького, з якою Гоголь мiг ознайомитися за рукописним списком. Звiдси вiн мiг узяти вiдомостi про людей рiзних народностей i станiв, якi приходили на Запорiзьку Сiч, про майстрiв, якi там перебували, про безперервну веселiсть та пияцтво на Сiчi, про покарання козакiв у цiй «республiцi». Можливо, з цього твору взято й назви куренiв: Дядькiвський, Незамайлевський, Татаровський, Переяславський, Тимошiвський.



Ще одним джерелом, вплив якого достатньо помiтний у повiстi, був «Опис Украiни» Гiйома де Боплана. Якраз 1832 року надрукували росiйський переклад цього твору з вiдповiдними коментарями. Отже, ця лектура була в Росii доступною. Тому нiчого дивного, що Гоголь звернувся до неi.



Французький шляхтич Гiйом Левассер де Боплан (бл. 1600–1673) з початку 1630-х до 1648 року перебував на службi в польських королiв Сигiзмунда ІІІ та Владислава ІV. На теренах Украiни вiн керував будiвництвом фортець та оборонних споруд. Водночас склав детальну мапу Украiни. Тривале перебування на украiнських землях дозволило Боплановi пiзнати життя мiсцевого населення, зокрема козакiв. 1648 року, не знайшовши спiльноi мови з новообраним королем Яном Казимиром, Боплан покинув службу в Речi Посполитiй i подався до себе на батькiвщину, у Францiю, де й написав книгу «Опис Украiни», видавши ii 1651 року. Друге, доповнене ii видання вийшло 1660 року.



Мапа Украiни, створена Бопланом, була надрукована ще 1648 року Саме завдяки цьому французькому дослiдниковi назва «Украiна» утвердилася в картографiчнiй практицi. Щоправда, згаданий термiн уживався ним не як етнонiм, а як поняття територiальне. Територiю Украiни Боплан трактуе доволi широко, вона в нього здебiльшого збiгаеться з теренами сучасноi украiнськоi держави: передбачае вiн i Киiвщину, й Подiлля, й Волинь, i Русь (Галичину), i Дике поле, а поряд iз цим описуе навiть Крим та частково польськi землi. Боплан свiдомий того, що на теренах Украiни живуть рiзнi народи – русини, поляки, татари, – але основну увагу в своему «Описi…» придiляе козакам. Гоголь, як i Боплан, уживае термiн «Украiна». Правда, розглядае його в дещо вужчому планi – як регiон, що становить частину Русi й охоплюе переважно Надднiпрянщину.

Вiд самого початку твору Боплан веде мову про заняття козакiв, водночас описуючи iхнi ментальнi риси. Характеризуе iх як вiдважних людей, звертаючи увагу на iхнi дiловi якостi. Це, можливо, виглядае незвично, але для Боплана козаки – передусiм умiлi господарники:

«Всi умiють добре обробляти землю, сiяти, жати, випiкати хлiб, готувати рiзнi м’яснi страви, варити пиво, мед, горiлку, робити брагу тощо».

Вiдзначаеться iхня розумнiсть, вправнiсть у ремеслах та водночас зорiентованiсть на сiльське життя: «…вони взагалi розумiються на всiх ремеслах, хоча однi бувають бiльш вдатними, нiж iншi у тих чи iнших заняттях; трапляються й такi, чиi знання порiвнянно iз загалом значно ширшi. Одне слово, всi вони досить розумнi, але зосереджуються лише на корисному i необхiдному, головним чином на тому, що пов’язане з сiльським життям». Подiбнi характеристики дiлових якостей козакiв трапляються i в «Тарасi Бульбi», хоча важко говорити, що вони виступають на передньому планi.

Попри заняття ремеслами й сiльським господарством, козаки – люди вiйськовi. На це й звертае велику увагу Боплан:

«Вони надзвичайно мiцнi статурою, легко переносять спеку i холод, голод i спрагу, невтомнi на вiйнi, мужнi, смiливi, а швидше нерозважливi, бо не дорожать власним життям. Де найбiльше вони проявляють спритностi та доблестi, так це б’ючись у таборi пiд прикриттям возiв (бо вони дуже влучно стрiляють з рушниць, якi е iхньою звичною зброею), обороняючи цi укрiплення; вони непоганi також на морi, але верхи на конях вони таки не найкращi. Пригадуеться, i я сам це бачив, як бiля двохсот польських вершникiв змусили тiкати 2000 iхнiх найкращих воiнiв.

Однак правда й те, що сотня цих козакiв пiд прикриттям табору не побоiться i тисячi полякiв чи навiть [кiлькох] тисяч татар. Якби вони були такi ж доблеснi верхи, як i на землi, то, гадаю, були б непереможними».



Така характеристика вiйськових якостей козакiв видаеться цiлком об’ективною. Справдi, козаки вмiли добре стрiляти з рушниць i оборонятися в таборi пiд прикриттям возiв. Непогано показували себе i в морських походах, коли на маневрених чайках несподiвано чинили напади на турецькi кораблi й мiста. Але доброi кiнноти не мали.

Схожi характеристики бойових якостей козакiв е й у «Тарасi Бульбi». У повiстi мовиться, що козаки вмiлi в бою. Звертаеться увага на iхнi морськi походи, а також на використання возiв пiд час бою. Про те, що кiннотники з козакiв поганi, Гоголь переважно мовчить. Хоча в повiстi е один момент, де йдеться про перевагу кiнного татарина над козаком: мовляв, козак татарина на конi не зможе догнати.



Вiдзначае Боплан енергiйнiсть i певну зовнiшню «естетичнiсть» козакiв:

«Вони високi на зрiст, жвавi, енергiйнi, люблять ходити в гарному одязi, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своiх сусiдiв, бо в iнших випадках вдягаються досить скромно».

Отже, ця «естетичнiсть» поеднуеться з «молодецтвом», яке супроводжуеться грабунками. Щось подiбне зустрiчаемо в «Тарасi Бульбi», коли описуються козаки, якi перебувають на Сiчi.

Далi Боплан звертае увагу на риси радше негативнi, нiж позитивнi. Наприклад, говориться про лiнощi козакiв: «…вони зовсiм не хочуть працювати, хiба що при крайнiй потребi, коли iм немае за що купити необхiдне. Вони волiють краще пiти позичити все потрiбне у туркiв, своiх добрих сусiдiв, анiж потрудитися, щоб самим його надбати тощо, iм доволi, коли е що iсти й пити». Цi лiнощi поеднуються з безпробудним пияцтвом: «…я гадаю, навряд чи жоден iнший народ у свiтi давав би собi стiльки волi у питтi, як вони, бо не встигають протверезiти, як одразу (як то кажуть) починають лiкуватися тим, вiд чого постраждали». Або ще таке: «Немае також серед них жодного, якого б вiку, статi чи становища вiн не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пиятицi i гульнi. Немае серед християн i таких, котрi б настiльки, як вони, призвичаiлися не дбати про завтрашнiй день». Правда, вiдзначае Боплан, таке дiеться «…тiльки пiд час дозвiлля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезi».



Подiбне трактування негативних рис козакiв зустрiчаеться i в «Тарасi Бульбi», де чимало говориться про iхне лiнивство, про те, що вони часто живуть з грабунку, що награбоване легко можуть прогуляти. Говориться в повiстi й про безпробудне козацьке пияцтво, особливо на Сiчi. У принципi, про цi негативнi риси Гоголь мiг довiдатися й з iнших джерел: про це говорилося в фольклорних творах, у «Енеiдi» Котляревського, в «Конотопськiй вiдьмi» Григорiя Квiтки-Основ’яненка тощо. Але, схоже, Боплан пiдкрiпив Гоголя в думцi, що пияцтво й лiнивство притаманнi козакам.



Боплан трактуе козакiв як християн. Проте вiн, на вiдмiну вiд деяких iнших захiдних авторiв, чiтко розумiе, що християнство козакiв рiзниться вiд християнства захiдного. Вказуе вiн i на релiгiйний формалiзм козакiв, характеризуючи iхню релiгiйнiсть так:

«Вони сповiдують грецьку вiру, яку по-своему називають руською [Rus], дуже шанують святковi днi i дотримуються постiв, якi у них тривають 8 або 9 мiсяцiв на рiк i полягають в утриманнi вiд м’яса. Вони настiльки впертi в дотриманнi цiеi формальностi, що переконують себе, нiби порятунок [iхньоi душi] залежить вiд змiни iжi».



Гоголь у «Тарасовi Бульбi» теж, говорячи про релiгiйнiсть козакiв, вживае термiн руська («русская») вiра. У другiй редакцii повiстi навiть пiдкреслюеться, що козаки за цю вiру помирають. Натякае Гоголь i на релiгiйний формалiзм козакiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66767458) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения